Марія Примаченко

Жовте тло наче тепла стіна, на якій без тіней і горизонту розгорнута сцена. В центрі — діалог поглядів: дівчина в білій сорочці з чорними й червоними рукавами та синій спідниці сидить на простій лавці; чорна коса перекинута наперед, руки розкриті — не наказ, а звертання. Навпроти — сіра коза у профіль, з великим мигдалевим оком і тонкими світлими рогами; корпус довірливо повернутий до співрозмовниці. Між ними коротка пауза лавки, ніби проміжок між репліками.

Краї сцени тримають дві колони рослин: високі стебла, круглі червоні плоди, листя-лопатки. Це не декор, а рамка, що замінює архітектуру простору. Все окреслене рівним темним контуром, колір покладений пласкими матовими плямами гуаші — працюють не об’єм і світлотінь, а лад плям і пауз. Ритм зшиває площину: ягоди римуються з ґудзиками на сорочці, дуги рогів — з лінією коси, косі ніжки лавки — з зубцями листя. Центр ваги — на осі обличчя дівчини — око кози, тут і тримається напруга.

Сюжет не про випадок, а про стан: проста емблема співіснування людини і природи. Відсутність перспективи переводить сцену в мову знаків, де важать жест, погляд і рівновага. Жовте тло працює як денне світло і як поле миру; симетрія — як оберегова міра, притім дещо недосконала й жива. Спрощення тут  не є збідненням, а способом підняття побуту до символу: тиха домовленість, домашній лад і довіра, які читаються з першого погляду.