Анатолій Степаненко

Анатолій (Анатоль) Степаненко — український живописець, графік, фотохудожник, автор інсталяцій та перформансів, куратор, кінорежисер і поет. Закінчив Львівський інститут декоративного та прикладного мистецтва, продовжив навчання у сфері сценаристики та режисури.

Його мистецька практика охоплює живопис, графіку, фотографію, кіно та інсталяції. Творчість Степаненка вирізняється експериментом, елементом випадковості, використанням природних об’єктів та архівних матеріалів. Належить до нової хвилі українського мистецтва 1980–1990-х років, яка прагнула свободи та індивідуального голосу на противагу радянській стандартизації.

Художник відомий сміливими поєднаннями традиційних технік і сучасних підходів. У живописі часто використовує змішані техніки для створення ефекту багатошаровості та глибини кольору, застосовує авторські матеріали й експериментальні засоби.

Степаненко активно представляє Україну на міжнародній арені: брав участь у Венеційській бієнале. Мав персональні виставки в «Мистецькому арсеналі» та Національному художньому музеї України. Його роботи зберігаються в приватних колекціях Європи, а також успішно продаються як на українському, так і на закордонному артринку. Серед останніх проєктів — виставка в артцентрі «Меркурій» та показ у Швейцарії, в місті Базель.

У цьому творі Степаненко знову звертається до теми пам’яті та простору, але робить це через архітектурний мотив. Будинок на полотні виглядає впізнаваним і примарним водночас — його контури розчиняються в кольорових шарах, ніби це не будівля, а спогад про неї.

Тло, складене з прозорих ліній і фактурних нашарувань, створює ефект стертості часу, коли образ не зникає, а переходить в інший вимір — вимір культурної пам’яті. Напис OKAZENG під картиною додає урбаністичного контексту, проте сприймається радше як знак, фрагмент епохи, аніж конкретне слово. Він натякає на радянське минуле, рекламні гасла і стандартизовану тогочасну мову, що втратила початковий сенс і перетворилася на символ.

Ця робота говорить не так про архітектуру, як про людей, які жили в ній, про сліди їхнього існування. Стіни стають метафорою колективного досвіду, а кольорові плями — образами радостей, втрат і мрій, що вкарбувалися у простір.