Зоркін малює не лише картину, а простір дії й переживання. Він не зображує світ; він його створює, відкриває як горизонт для внутрішнього діалогу. Його абстракції іноді нагадують архітектуру пам’яті, іноді — шум природи, іноді — ритм серця. Його роботи впізнавані серед сучасного українського мистецтва завдяки складній, проте дуже особистій мові. Це мова простору, світла, тиші й лінії. Мова, що не потребує перекладу, бо апелює до головного — до внутрішнього. У графічній серії «Стіл-лайф І» Костянтин Зоркін переосмислює традиційний жанр натюрморту, переводячи його з площини зображення предметів у площину візуальної метафори. «Стіл-лайф І» — це не стіл із речами, а стіл, що живе. Об’єкти перетворені на гібридні форми: руки, тіла, частини механізмів, що проростають із конструкції меблів і торта.
Композиція балансує на межі абсурду й алегорії. Тут — святковий ритуал, де торт і свічки зливаються з тілесним зусиллям. Жест, поза, напруга — все це створює дивну сцену, в якій наче зафіксовано момент іронічного перевантаження.
Зоркін демонструє тут точну графічну руку та сміливу уяву. Він не боїться поєднувати декоративне й химерне, тілесне й неживе. Завдяки чорно-білій техніці туші образ набуває ефекту рентгенівського погляду — ми бачимо не лише форму, а й її напругу.
«Стіл-лайф І» — це не просто графічна фантазія. Це карикатурно-гостра притча про наше щоденне життя, де побут і тіло, ритуал і втома, краса й абсурд зливаються в єдину, багатошарову сцену.”