Tag: Завершено

Алла Гончарук (1947) – українська художниця, яка працює в експресивній живописній манері. У 1970-х роках принципово нехтувала правилами  радянської кон’юнктури, щоб розкрити теми гуманізму, віри, надії, чесності. У всіх своїх сюжетах, міських пейзажах, натюрмортах, жанрових сценах, символічних композиціях Алла Гончарук торкається проблематики людини в соціумі. Серед її стилістичних орієнтирів: постімпресіонізм, давній іконопис, німецький експресіонізм й творчість вірменського художника Мінаса Аветисяна. Її манері притаманна обмежена палітра основних кольорів: червоний, синій, жовтий і чорний. Через контрасти й насичені кольори художницю зараховують до «суворого стилю» – напряму реалістичного радянського малярства 1960-х років. Її роботи експонували на українських та міжнародних виставках від 1978 року. Наразі її твори зберігаються у Львівській картинній галереї, Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького, а також Хмельницькому художньому музеї.

Твір «Жінка з Карпат» художниця створила під враженнями від студентської етнографічної практики в Карпатах влітку 1973-го: масштабний символізм гір, автентика гуцульської культури згасали під потребами урбанізованого світу, народні майстри втрачали глибинний звʼязок із джерелами давнього промислу. Жінка з картини передає відчуття людини, яка не в силі вписатися у чужу, навʼязану соціальну структуру. Її ступні вкорінені у рідну землю, та стоїть вона непевно, похилено дивиться вдалину на місто, в яке спускається. За спиною у неї червоним палають гори, у її минулому сила та впертість самобутнього гуцульського духу. Перед нею – залита чорним долина.

Анатолій Криволап (1946) – український живописець, майстер колористичної експресії, який трактує малярство поза межами діапазону фігуратив-абстракція. Пластично-образний світ Криволапа глибоко вкорінений у традиції етнічно-духовної культури. Автор пропонує концепцію «нового українського пейзажу», де колір має самостійну емоційну функцію, чим перетворює пейзаж на медитативний простір. Для нього кольорові сполучення – це нервові клітини, які створюють відчуття: яскраві та потужні, зіткані з контрастів та суперечностей. Полотна Криволапа створять нові традиції, визначаючи місце України у XXI столітті. За версією журналу Forbes Криволап став найуспішнішим художником України й найдорожчим серед художників українського сучасного мистецтва у світі – 2011 року на аукціоні Philips у Лондоні його полотно «Кінь. Ніч» було продано за 121 343$. 

«Весняний двір» робота Анатолія Криволапа з раннього періоду творчості після академічного десятиліття. Автор починав як академічний художник, малював етюди з натури, проте не хотів творити «радянського мистецтва». У цей ранній період він досліджував колір, розробляв його відтінки, майже як науковець досліджував теорію кольору. Криволап як художник відчуває світ та реагує на дійсність фарбами. Весняна природа на пейзажі ще не розпустилася, тому найсильніше весна відчувається у яскравому кольорі неба. Контрасти цього пейзажу подразнюють та апелюють до чуттєвого досвіду глядача, щоб занурити його в медитативний стан. 

Анатоль Степаненко (1948) – український художник доби постмодерну. Працював у сферах перформансу, кінорежисури, концептуальної фотографії, основоположник стилю кіберпанк в українському малярстві. У його мистецтві відтворено ключові трансформації свідомості українців від середини 1970-х і до сьогодні. З 1987-го року твори Анатоля Степаненка експонували на виставках у Торонто, на щорічній Міжнародній виставці мініатюр у Польщі. У 2001-і художник взяв участь у Венеційській бієнале. Персональні виставки митця відбулися у Києві, Базелі, Трірі, Цюриху, Тбілісі, Кракові. Також реалізовував інші проєкти в Нью-Йорку, Канаді, Угорщині.

Сучасники називають Анатоля Степаненка «художником за рамками табу». Його проєкт «Трансмутації» поєднує в собі концептуальну фотографію, бодіартівські акції та перформанс. Один із мотивів, що ліг в основу цієї серії – Чорнобильська трагедія. Розмальоване тіло натурниці нагадує ар­хаїчні ритуальні практики, що замолюють людський страх. Роздуми над мутаціями людини після ядерної катастрофи, тенденції трансвидових мутацій в результаті технологічного прогресу – найпрогресивніший дискурс кінця 1990-х. Саме тому ця серія фотоінсталяцій Степаненка представляла українське мистецтво на Венеційському бієнале 2001 року.

Антоніна Денисюк (1963) – українська художниця, кураторка, організаторка міжнародного мистецького симпозіуму DE NOVO. Мисткиня працює з малярством, графікою, скульптурою та інсталяцією. Творчість авторки виникає з первинного хаосу, що структурується у мінімалізмі художньої образності, лаконічному ритмі. Оскільки мисткиня використовує унікальні засоби вираження та техніки, її важко вписати в конкретний стиль. Творчість Антоніни Денисюк відзначена міжнародними призами та стипендіями Фундації Краснера Поллока (США), Культур-Контакту (Австрія), Інституту імені Адама Міцкевича (Польща). Вона здобула Спеціальну нагороду імені Лоренцо Медічі на VIII Флорентійському бієнале сучасного мистецтва. Її роботи зберігаються за кордоном у музеї Альбертіна у Відні, музеї сучасного мистецтва Lentos у Лінці, у Центрі сучасного мистецтва «Замок Уяздовський» у Варшаві, та в Україні у Львівській національній галереї мистецтв ім. Возницького, Музеї модернізму у Львові, Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків в Луцьку.

Робота «І раптом побачив сонце, красиве засмагле сонце» продовжує серію «Народжені в океані», започатковану в Берліні у 2016 році. Мисткиня висловлює філософію свого світобачення через візуальні парадокси кінетичної статики за допомогою унікальної авторської техніки. Текстура алебастра, органічного мінералу, який використовує авторка в роботі, з часом змінюється, висихає, росте та перетворюється на камʼяну структуру. Водночас поряд зі стверділим алебастром Денисюк використовує пірʼя – матеріал, який символізує «життя як повітря». Його повітряна та рухлива текстура дихає, як жовтогарячий потік сонячного вітру, що для авторки в структурі та чутливості відображає людську спорідненість із Землею та Світовим Океаном.

Василь Бажай (1950) – український художник-абстракціоніст. Працює в галузі станкового малярства, перформансу, інсталяції та ready-made об’єктів.  Роботи художника є глибоко інтроспективними – він намагається пізнати самого себе. Більшість творів  є безіменними й дають абсолютний простір для уяви та імпровізації. Тут немає рамок, а лише свобода думки, мислення.  Характерною рисою творчості Василя Бажая є трансформація живописних полотен у просторові об’єкти. У такий спосіб автор надає їм абсолютно нового візуального сенсу та змісту. Роботи Василя Бажая експонували на персональних та групових виставках в Австрії, Бельгії, Польщі, США, Єгипті, Німеччині, Швейцарії. Його твори зберігаються в галереях та приватних колекціях України, Бельгії, США. 

Картина «Антитеза» є частиною проєкту «ДЕ-ТЕРМІНО», розпочатого ще у 1984. Позиціонуючи акт творення як «перформанс наодинці з фарбами і полотном», художник закликає до медитативного споглядання. Василь Бажай грає з уявою глядача, спонукає його до роздумів. Саме тому митець не прив’язується до певної форми, він експериментує з фактурами, плямами, створюючи простір для інтерпретацій, багатоваріантного трактування. 

Віктор Зарецький (1925 – 1990) – український художник, один із лідерів руху шістдесятництва. Працював у галузі станкового та монументального живопису. Ранній період творчості позначений рисами радянського модернізму. Після смерті дружини, Алли Горської, у 1970-ті рр. короткий час творив експресивні образи української історії. У 1980-х і до кінця життя творив неоромантичні образи в стилістиці модерну: їм притаманна символічна, більш декоративна манера. У 1994  Віктора Зарецького було відзначено Національною премією України ім. Т. Шевченка. Твори художника зберігаються в музеях і приватних колекціях України та за кордоном. 

Робота «Саджають картоплю» із раннього періоду творчості Віктора Зарецького. На перший погляд вона здається етюдом до жанрової картини, але це завершений твір. У цей час художник працював над монументальними полотнами і в образах сільських жінок, їхньої тяжкої праці в полі, шукав образ народного темпераменту. Картина наче поділена на два світи: світлий і темний. У світлому – радість праці і мирної суєти, у темному – невідомість майбутнього. 

Вудон Баклицький (1942 – 1992) – український художник, нонконформіст, яскравий представник київського андеграунду 1970-х років. Входив до групи художників «New Bent» та об’єднання «Рух». Відлюдник у мистецькому середовищі Києва, він кардинально відрізнявся свободою висловів, яскравим і неординарним світобаченням.  Творчий доробок митець описав сам: 2500 робіт із яких близько 700 – олія, інші – акварель, темпера та авторські техніки, 100 робіт – карбування, 100 – кераміка, близько 80 – різьблення по дереву. Зараз роботи Баклицького можна побачити у фондах Національного художнього музею України, в Zimmerli Art Museum у Нью-Джерсі та в приватних колекціях.

Пейзажі Вудона Баклицького – шалена експресія барв, вільне трактування кольору та форм. Водночас у них приховані теми руйнації й творення серед довколишнього хаосу. Викривлені, загостренні форми демонструють несприйняття реальності. Митець протиставляє їх чистому вільному кольору і неначе застерігає глядача від болючої буденності, спонукає його вийти за стандартизовані рамки.

Ігор Подольчак (1962) – український художник постмодерної доби, режисер, сценарист та куратор. Звертається до сфер інсталяції, перформансу та відеоарту. Зміст його творів часто поєднує насолоду і біль, кохання і гру, заборонені бажання, розпусту та щирі почуття. Твори Ігоря Подольчака зберігаються в музеях і приватних колекціях в Україні, Франції, Єгипті, Австралії, Великобританії, Ізраїлі, Німеччині, Норвегії, Польщі, США, Боснії та Герцеговині, Італії, Кубі, Македонії. Крім того, у 1994 році митець представляв Україну на Бієнале мистецтва у Сан-Паулу (Бразилія).

У своїх роботах художник часто торкається тем соціальних, політичних, економічних, іронізує над вадами суспільства. Такою є і графічна серія «Пам’ятники», де автор роздумує про зміну світогляду межі 80-90-х. Постапокаліптична композиція з елементами розтління оповідає про втрату колишніх орієнтирів. Безликий постамент у центрі що поступово почав розпадатися, символізує крах старих цінностей, повалення колишніх «героїв», які тільки заважали розвитку країни на шляху до незалежності.

Карло Звіринський (1923 – 1997) – український художник-нонконформіст, засновник підпільної академії у Львові (1959-1966), в основі методики якої було відродження художніх практик модернізму. У своїх творах розвивав ідею синкретичного світу. За допомогою різних матеріалів створював тактильну абстракцію, оперту на підсвідому чутливість та молитовну медитацію. Роботи художника зберігаються в музеях Львова, Києва, Хмельницького, Вроцлава, Нью-Йорка, Торонто, а також у багатьох приватних колекціях.

У роботах Карла Звіринського ліс – це форма відпочинку, медитації та роздумів. Художник практикує методи авангардних течій. Він милується красою українських ландшафтів, експериментуючи з ефектами освітлення та пластики  природи.  Головним в роботі є колір, митець віртуозно поєднує насичені яскрави фарби створює ліричний емоційний образ Карпат, за допомогою якого відтворює власний психологічний  стан, внутрішнє прагнення до свободи.

Марина Скугарєва (2 березня 1962, Київ) – українська художниця, представниця «Нової хвилі».  Художня мова мисткині лаконічна, стримана, сповнена символів. Авторським знаком більшості робіт є невеликий вишитий елемент. Одна з головних тем творчості – людина, її адаптація до середовища. Твори часто мають феміністичне забарвлення, художниця звертається до тем сексуальносності, самотності, депресії. Марина Скугарєва – учасниця багатьох українських і закордонних виставок. Твори художниці зберігаються в музеях та приватних колекціях України, Данії, Швейцарії.

«25 серпня» – рефлексія на російсько-українську війну. Барвисті насичені квіти контрастують з темним тлом, візуалізуючи внутрішній стан художниці. Квіти асоціюються з людьми. Зірвані квіти – символізують загибель, руйнації які несе війна. Збираючи їх у букет, мисткиня прагне зберегти пам’ять про кожного безневинного. Поруч вишиває пташку, свій авторський знак, асоціюючи з людською душею, що тепер назавжди здобула спокій, вільний політ. 

Назар Білик (1979) – український скульптор, автор об’єктів у публічному просторі. У своїй творчості досліджує зв’язок людини з природою та з навколишнім середовищем. Прагне надавати візуального втілення не об’єкту, а простору довкола нього, працює з контрформою. Назар Білик – учасник численних українських та закордонних виставок, зокрема в Німеччині, Швейцарії, Італії, Бельгії, Данії. Франції, США, Китаї та ін. Переможець багатьох конкурсів, трієнале скульптури, фестивалів.

Скульптура «Поглиблення» продовжує тему роздумів про простір та його вплив на особистість. У центрі – виразний силует голови, важка монолітна маса довкола якої – сторонні думки, погляди, які доносяться зовні, тиснуть на людину, намагаючись впливати на її рішення. Назар Білик роздумує про свободу  людини, її незалежність від насильно навіяних ідей. Митець навмисне не надає роботі індивідуальних рис, спонукаючи глядача ототожнити зображення з самим собою. 

Олег Тістол (1960) – український художник-постмодерніст, один з лідерів київського об’єднання «Нацпром». Працює в царинах малярства, інсталяції, графіки та скульптури. Критики називають його творчість як «Вольову грань національного постеклектизму», суть якої полягає у переосмисленні естетичних, соціально-політичних стереотипів. Власну творчість позиціонує як «українське необароко». З  характерною постмодерною іронією викриває вади колоніального минулого. Митець працює серіями, кожна з яких уособлює певний образ-символ. Художник представляв Україну на 22-й Бієнале у Сан-Пауло (1994), Венеційській бієнале (2001). Олег Тістол – учасник численних українських та міжнародних виставок. Твори художника зберігаються у приватних колекціях Швейцарії, Великобританії, Данії, Німеччини, Норвегії, Фінляндії, України.

Робота «Маконде» є частиною серії «Національна географія», у якій Олег Тістол говорить про стереотипне сприйняття народностей та націй, нав’язане масмедіа. Художник використовує вирізки старих газет, журналів, створює однотипні колажі: у центрі зображено типізований портрет людини тої чи іншої національності, обрамлений клішованим орнаментом. В такий спосіб художник вказує, що масмедіа викривляють наші уявлення про інші народності, порушує проблему автентичності. 

Опанас Заливаха (1925 – 2007) – український художник, дисидент. Художня мова митця – проста, але водночас у ній закладений глибокий зміст та сенс. Художник уміло синтезує українські мистецькі традиції з індивідуальними підходами. Митець осмислює найважчі категорії: сутність людського життя, свободу, вічні пошуки істини, бунт проти системи. У своїх роботах він порушував питання примусового переселення людей, культурної експансії, геноциду українського народу. Відбував покарання  за «антирадянську агітацію та пропаганду» – 5 років у таборі в Мордовії, Росія. Опанас Заливаха 1995 року був нагороджений найвищою державною нагородою України за розвиток культури і мистецтва – Національною премією імені Т. Шевченка. Роботи художника експонували в Україні, США, Канаді та Європі.

Художник звертається до українського фольклору, в його переосмисленні прагне віднайти відповідь на питання «Хто ми?», відшукати українську ідентичність. Картина «Бруньки» нагадує давні рослинні орнаменти, які наші предки часто використовували у вишивках чи килимах. Опанас Заливаха споглядає природу та її кольори, весь простір полотна заповнюють рясні пагони, проте замість бруньок бачимо обличчя людей різного віку. Ритмічно простягаючись вгору, вони звертаються до глядача, спонукають його віднайти своє коріння, осмислити власну історію. 

Роман Жук (1955) – відома постать українського трансавангарду. Художник, який розкриває своє бачення, емоційність через образи у настроєвих натюрмортах, магічних пейзажах, портретах і відвертих композиціях. Малярський стиль від початку 1980-х відрізняється перетворенням традиційних жанрів натюрморту і портрету в загадкові оповіді, що віддзеркалюють життя поза межами реальності. З початком 2000-х років у його твори додались риси «к’ютизму» та гіперреальності, як метафори насмішки зі споживацького способу життя. Твори Романа Жука експонують на виставках  у всьому світі з 1987 року. Роботи художника зберігаються у колекціях Львівської галереї мистецтв, Сумського художнього музею, Національного художнього музею України (Київ), Музею сучасного образотворчого мистецтва України (Київ) та ін. Із середини 1990-х рр. художник проживає в Амстердамі (Нідерланди), проте активно бере участь у процесах українського мистецтва. 

У «Натюрморті з апельсинами» традиційний натюрморт перетворюється на оповідь із цитуванням метафізичного живопису Джорджо Моранді. У роботах Романа Жука цитати з європейської класики часто повторюються: так він приносить в сучасний контекст старі істини. Розкішниці, матеріалізовані у формах фригідних холодних ваз із апельсинами чи бананами, на наповнених насиченими кольорами картинах – один з цих образів. Якщо відкинути позірну очевидність та простоту, нам привідкривається справжнє єство автора.

Степан Рябченко (1987) – український художник,  працює з різними медіумами. За допомогою яскравих інсталяцій, скульптур, картин митець творить власний всесвіт, населений сюрреалістичними істотами, фантастичними рослинами й тваринами – відображення альтернативної дійсності, де все функціонує за його правилами. Твори художника є частиною багатьох приватних колекцій, зокрема: Abramovych Foundation, Artsvit Gallery, Grynyov Art Collection, Korban Art Foundation, Luciano Benetton Collection, Sky Art Foundation, Stedley Art Foundation, Triumph Gallery, Voronov Art Foundation, Lars Malmberg Collection, Luciano Benetton Collection, Firtash Foundation, Arts Trend Company, Zenko Foundation. У 2021 році увійшов до переліку найкращих цифрових митців від британського видання Electric Artefacts. 

У центрі творчих пошуків Степана Рябченка – вивчення нових комп’ютерних технологій та їх безмежних можливостей. «Електронний Зефір» є фрагментом проєкту «Електронні вітри», за основу якого митець бере давньогрецькі міфи, переводить їх на мову цифрових технологій,  шукає взаємодію між реальним і віртуальним. Степан Рябченко творить власну міфологію віртуального всесвіту як єдине місце, де можна бути направду вільним.

Тіберій Сільваші (1947) – український живописець, який працює у напрямі абстрактного мистецтва за власним творчим методом. У 1970-х рр. митець почав своє дослідження самої суті субстанції живопису, і тоді ж сформував стрижневе для своєї естетики поняття «хронореалізму». У кінці 1980-х – заснував неформальне об’єднання абстракціоністів «Живописний заповідник». У 2000-х перейшов до просторових обʼєктів – живописних та інсталяційних проєктів, досліджуючи питання існування живопису поза межами картини. Основний обʼєкт сьогоднішніх пошуків Сільваші – монохромний живопис. Роботи художника зберігаються в публічних та приватних колекціях Мюнхена, Відня, Нью-Джерсі, Запоріжжя, Харкова, Ужгорода, Києва та інших міст Європи й США. 

Для Сільваші сам процес малярства – це ритуал, коли нанесена шар за шаром фарба створює фізичну субстанцію зафіксованого часу, а його картини – це колірні обʼєкти. У цій картині між різними шарами фарби відбувається історія, діалог між кольором та живописцем. Діалог втілюється у відблисках світла, у тінях, які зʼявляються завдяки фактурі засохлої олії, у найменших змінах кольорової матерії. Споглядання цього діалогу наче висмикує  глядача з реального часу.

Юрій Скандаков (1932 – 2007) – український митець, працював у царинах станкового малярства, графіки, декоративно-ужиткового мистецтва та театральної декорації. Творчість художника – своєрідна імпровізація, він творив легко, не боявся експериментувати, шукав у своїх героях внутрішню експресію. Митець вільно поводився з кольором, шукав цікаві формальні рішення, незвичні пози, поєднував декоративність з чуттєвістю, створював потужні психологічні образи. За життя Юрій Скандаков став учасником понад 100 виставок, зокрема у Вірменії (1971), Польщі (1980), Іспанії (1981) та Угорщині (1983). У 1984 році мав персональну виставку у Львові. Виставки пам’яті митця відбулися у 2018 – «Душа Львова» в артсалоні «Велес» та у 2020 – «Повернення феномена» в «Шоколадному будинку» Національного музею «Київська картинна галерея» в Києві.

«Політичний» 1970 – відображення дисидентського руху 1960-х років. У центру композиції бачимо чоловіка, загнаного в кут, обмеженого тісними рамками тюремної камери. Та попри все він не здається, демонстративно відмовляється від їжі на знак свого спротиву. Акцент зроблено на його внутрішній свободі, боротьбі за особисті права. Чоловіка зображено в доволі відкритій позі, його обличчя спрямоване вгору – до єдиного променю світла, що мимоволі асоціюється з такою бажаною свободою. 

Ярослав Качмар (1955) – український графік, живописець, скульптор, куратор міжнародних мистецьких проєктів. Створює абстрактні полотна монументального розміру. Через пластичні форми передає екзистенційну свободу, душевні муки й відображає діалог із всесвітом. У 1980 році відбувся дебют Ярослава Качмара в Дзінтарі, Литва. А в 2021 у залах Львівської галереї мистецтв відбулася перша ретроспектива творчості художника в Україні. Митець також мав декілька персональних виставок у Любліні та Варшаві в 1990-х рр. Роботи Ярослава Качмара зберігаються у Великій Британії, Німеччині, Польщі, Канаді, США та Швейцарії.

Ярослав Качмар не говорить прямо, його роботи оповиті таємницею. Це втілення на площині філософських роздумів художника та його спостережень за життям і світом. Лінії на полотнах плавні, медитативні. Ми можемо читати їх як потік свідомості автора. У «Мотиві енігматичному» бачимо складну роботу художника з кольором, він створює об’єм через світлотіньову гру. Митець занурює нас у таємницю народження і смерті.