Нікіта Цой

Нікіта Цой — художник, який не просто малює, а фіксує пульс часу, на дотик. Його живопис — це спроба сказати про те, що неможливо висловити словами. У своїх роботах він досліджує пам’ять, слід, втрату, тендітність досвіду, який зникає і водночас не відпускає.

Цой працює на межі особистого і колективного, перетворюючи зів’ялу квітку чи слід світла на згусток емоції, що дихає кольором. Його серія Abandoned Flowers — не лише про красу, що минає, а про вимушене прощання з домом, тілом, мовою. Це живопис у стані руху, це погляд зсередини.

У творчості Нікіти важлива не форма, а дихання між формами. Тонке, уразливе, ледь вловиме — його полотна залишають після себе відлуння, а не відповідь. Це мистецтво, в якому кожен мазок — жест довіри до життя, навіть якщо воно змінене болем.

Його твори вже відзначені участю в Kyiv Biennial, експонувалися у Варшаві, Берліні, Відні. Але головне — вони впізнавані за емоційним слідом, який лишають. Придбати роботу Нікіти Цоя — це означає володіти не просто об’єкт, а присутність, мовчазну, чесну, живу. Ця картина занурює глядача в простір розщепленої тілесності, де форма одночасно виникає й зникає. Фігура зображена у стані розпаду, ніби затягнута всередину себе. Її частини наче втягуються в умовні чорні діри, що символізують втрати, зникнення або перевантаження досвідом.

Ця робота — постгуманістичний експеримент, що не дає однозначного прочитання, а натомість створює ситуацію для особистих сумнівів і інтерпретацій. Рельєф тут виступає як подвійне звернення: він спонукає нас вирішити яку красу ми хочем сприйняти. Нам подобається він і нам не потрібне справжне обличча, чи він спонукає нас до глибшого занурення в саму суть обєкту і деформувавши саму суть він дає нову суть і нову істину обєкта.

Рельєф тут не просто жест, а механізм включення глядача: він змушує вирішити, чи задовольняє нас поверхнева привабливість, чи ми готові зануритися глибше — в суть, яка пройшла через деформацію. Саме ця деформація і є жестом народження нової правди, нової сутності.

Ми можемо зупинитись на приємному візерунку — і це буде жест відмови. А можемо прийняти, що те, що здається зламаним, може нести не менш глибоку цінність. Це візуальний тест на свободу: чи дозволимо ми собі побачити красиве в тому, що виходить за межі зручного?

Краса тут не є об’єктом споживання — вона стає подією. Подією внутрішнього напруження, сумніву, трансформації. Вона не намагається нам сподобатись — вона змушує нас подивитись на себе, на власні судження, і зрозуміти, що більшість із них нам не належить.